Заведено вважати, що документальне кіно часто є соціально ангажованим і відповідальним видом мистецтва, яке здатне кидати виклик нерівностям та іншим видам несправедливості, аби змінювати світ на краще.
О: «[У роботі над цим проєктом] були задіяні реальні люди, які проживали реальні вразливості, а також привілейовані білі цис-чоловіки, які робили все можливе, щоби добре виглядати. Я здогадувалась, що мене взяли до команди як небілу жінку саме для того, аби вони краще виглядали, але спершу я не хотіла цього визнавати. ... Всі герої_ні були в прекарному становищі. Ті з них, на кому режисери хотіли зосередитися найбільше, були небілими. Але в той час ані у творчій, ані в продюсерській групі не було небілих людей.
Зрештою, вони [режисери] робили все, що їм заманеться, і їх не хвилювали можливі наслідки їхніх вчинків для людей, яких вони називали своїми друзями. Вони постійно наголошували, що, мовляв, «ми всі рівні», ігноруючи той факт, що режисер належить до вищого середнього класу. Він свого часу багато говорив про свою колишню залежність від героїну. Але бути залежним від героїну представником середнього класу зовсім не те саме, що бути героїнозалежним, у якого немає грошей. Інший режисер часто називав себе представником робочого класу. Це було неймовірно лицемірно, адже не можна бути успішним митцем і не мати багато грошей, мережу підтримки, привілеї... Мене обурювало, що вони порівнювали себе з геро_їнями.
Коли одну з героїнь партнер-аб’юзер вигнав із квартири, і їй не було куди йти, моєю реакцією було зробити все можливе, аби підтримати її. Реакція режисерів і виконавчих продюсерів полягала в тому, що ми повинні зробити все, щоби підтримати її – і переконатися, аби вона була на знімальному майданчику.
Якщо зняти фільм про закулісся цього проєкту, він би нагадував стрічки Ханеке – фільм про «жахи привілеїв».
Я наполягала на тому, що ми повинні забезпечити належну психологічну підтримку геро_їням під час зйомок, але режисер – який раніше ніколи не знімав фільми й не знав, що він, у біса, робить, – повністю заблокував цю ідею. І виконавчі продюсери підтримали його.
Н., якій довелося піти з квартири свого партнера, помирилася з ним, але один раз прийшла на знімальний майданчик у нетверезому стані, а потім знову [опинилась на вулиці]. Я запропонувала зняти її з проєкту; їй була в першу чергу потрібна підтримка. Мені відповіли, що я інфантилізую герої_нь, що вони дорослі люди й здатні приймати власні рішення. Але казати таке – дуже маніпулятивна річ. Якщо з ними щось трапиться, хто буде допомагати їм – ви? Ні, ви повернетесь до своїх великих будинків, а ці люди залишаться на вулиці. Н. буквально спала в кущах. Це сталося після того, як зйомки було завершено, – і, на мою думку, великою мірою через її участь у проєкті. Виконавчі продюсери заявили, що це вже не їхня справа. Для мене це стало останньою краплею. Виробництво фільму закінчилося, але це було чиєсь реальне майбутнє. У цей час я дізналася, що режисер відпочивав в Італії зі своєю родиною та родиною одного з виконавчих продюсерів. Вони чудово проводили час в Італії, а геро_їня їхнього фільму спала в кущах. Після цього я звільнилась».
Однією з умов дозволу знімати життя М. була обіцянка її батькам не викликати ані поліцію, ані соціальних робітни_ць. Усе літо й частину осені {до й під час зйомок} семирічна М. жила на вулиці разом із алкозалежними батьками під пильним наглядом кіноока. За кілька років, уже після того як режисерка поїхала, стало відомо, що дівчинка живе та жебракує на вулиці вже сама, без батьків.