Існує низка поширених уявлень щодо документального кіно, які сприймаються за аксіоми, на яких тримається жанр. Критична взаємодія з ними – одна з цілей нашої виставки. Нижче наведено найбільш поширені уявлення, які потребують критичного погляду.

Ми зазирнули «за лаштунки» трьох документальних стрічок і цитуємо факти про їхнє створення як контрапункти до наведених тверджень. Ці стрічки були створені протягом останніх п’яти років у західно- та східноєвропейському контекстах. Усі вони подорожували кінофестивалями, в тому числі класу «А»[1], на яких отримували нагороди. Ми поговорили з продюсеркою одного фільму {яка звільнилась у процесі роботи}, двома геро_їнями іншого та дослідили опубліковані матеріали щодо третього. Ми не називаємо ці фільми, серед іншого, заради забезпечення анонімності наших співрозмовни_ць, але також і тому, що описані нижче ситуації не є унікальними та притаманними лише цим стрічкам, а радше прикладами поширених практик, що базуються на наведених уявленнях.
⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅
Заведено вважати, що документальне кіно відображає «реальність» – на противагу «образу», який створює кіно художнє.

П.: «Напочатку здавалося, що я матиму більший вплив на зміст фільму, що ми будемо створювати його разом. Та чим більше проєкт розвивався, тим більше ставало зрозуміло, що вони [режисер, продюсери] мали своє уявлення про історію, яку хотіли розповісти. До певної міри ця історія спиралась на те, чим я раніше ділився у своєму блозі. Коли ми почали знімати, передбачалось, що ми будемо документувати певні процеси, але вони почали давати мені вказівки. Часом це було весело, ми трохи експериментували, але іноді вони порушували мої кордони. Наприклад, коли я був молодшим, то постив в інтернеті багато оголених знімків і шалених селфі, але коли ми почали знімати цей фільм, а також протягом зйомок {які тривали п’ять років}, я перестав відчувати, що хочу демонструвати своє тіло таким чином. Проте мене постійно просили: «роздягнись» або «піди нагору і зроби там селфі» й тому подібне. Це були речі, які я колись робив наодинці з собою, але це не означало, що я хотів повторювати їх у цьому контексті. Мене це дратувало, і я казав їм, що, на мою думку, оголитися тут і зараз – це повний кріндж, я не хочу цього робити. На що вони відповідали: «Давай просто спробуємо, ми скоріше за все не будемо це використовувати». Але, зрештою, вони цей матеріал включити до фільму.

Щоб якось примиритись із цим, я сказав собі, що просто позичаю цим людям свій образ, аби вони зробили свій власний проєкт. Так цей фільм став для мене їхнім проєктом, а не нашою спільною роботою. ... Спочатку мої ідеї та коментарі поважали, і мені здавалось, що робота й справді відбувається горизонтально. Але чим більше грошей було задіяно, чим більше вони хотіли зробити фільм для фестивалів, тим більше вони нав’язували мені свій власний наратив».
⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅
Заведено вважати, що геро_їням документальних стрічок не потрібно {навіть категорично не можна} платити, оскільки гроші буцімто здатні «отруїти» взаємодію з ними, позбавити їх «щирості», змусити «грати».

П: «Спочатку про гроші ми не говорили, бо я їм довіряв. Лише згодом я зрозумів, що в документальному кіно не прийнято платити гонорари головним геро_їням. Як на мене, слід було сказати мені про це від самого початку. Було дивно раптом усвідомити після п’яти років роботи над фільмом, що я не маю отримати ані копійки. Стрічку було знято за ~ 300 000 євро, що не так багато для фільму, я це розумію – особливо тепер, коли я маю більше досвіду роботи в кіно, – але на той час 300К були для мене шаленою цифрою. Я їм сказав: «Ого, там не передбачено для мене жодної копійки, але ж ви все це маєте лише тому, що є я...». Коли я поскаржився на це, продюсер та інші доклали всіх зусиль, аби я отримав достойний гонорар. Вони оформили його як купівлю прав на мої тексти. Зрештою, я задоволений».
⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅
Заведено вважати, що документальне кіно часто є соціально ангажованим і відповідальним видом мистецтва, яке здатне кидати виклик нерівностям та іншим видам несправедливості, аби змінювати світ на краще.

О: «[У роботі над цим проєктом] були задіяні реальні люди, які проживали реальні вразливості, а також привілейовані білі цис-чоловіки, які робили все можливе, щоби добре виглядати. Я здогадувалась, що мене взяли до команди як небілу жінку саме для того, аби вони краще виглядали, але спершу я не хотіла цього визнавати. ... Всі герої_ні були в прекарному становищі. Ті з них, на кому режисери хотіли зосередитися найбільше, були небілими. Але в той час ані у творчій, ані в продюсерській групі не було небілих людей.

Зрештою, вони [режисери] робили все, що їм заманеться, і їх не хвилювали можливі наслідки їхніх вчинків для людей, яких вони називали своїми друзями. Вони постійно наголошували, що, мовляв, «ми всі рівні», ігноруючи той факт, що режисер належить до вищого середнього класу. Він свого часу багато говорив про свою колишню залежність від героїну. Але бути залежним від героїну представником середнього класу зовсім не те саме, що бути героїнозалежним, у якого немає грошей. Інший режисер часто називав себе представником робочого класу. Це було неймовірно лицемірно, адже не можна бути успішним митцем і не мати багато грошей, мережу підтримки, привілеї... Мене обурювало, що вони порівнювали себе з геро_їнями.

Коли одну з героїнь партнер-аб’юзер вигнав із квартири, і їй не було куди йти, моєю реакцією було зробити все можливе, аби підтримати її. Реакція режисерів і виконавчих продюсерів полягала в тому, що ми повинні зробити все, щоби підтримати її – і переконатися, аби вона була на знімальному майданчику.

Якщо зняти фільм про закулісся цього проєкту, він би нагадував стрічки Ханеке – фільм про «жахи привілеїв».

Я наполягала на тому, що ми повинні забезпечити належну психологічну підтримку геро_їням під час зйомок, але режисер – який раніше ніколи не знімав фільми й не знав, що він, у біса, робить, – повністю заблокував цю ідею. І виконавчі продюсери підтримали його.

Н., якій довелося піти з квартири свого партнера, помирилася з ним, але один раз прийшла на знімальний майданчик у нетверезому стані, а потім знову [опинилась на вулиці]. Я запропонувала зняти її з проєкту; їй була в першу чергу потрібна підтримка. Мені відповіли, що я інфантилізую герої_нь, що вони дорослі люди й здатні приймати власні рішення. Але казати таке – дуже маніпулятивна річ. Якщо з ними щось трапиться, хто буде допомагати їм – ви? Ні, ви повернетесь до своїх великих будинків, а ці люди залишаться на вулиці. Н. буквально спала в кущах. Це сталося після того, як зйомки було завершено, – і, на мою думку, великою мірою через її участь у проєкті. Виконавчі продюсери заявили, що це вже не їхня справа. Для мене це стало останньою краплею. Виробництво фільму закінчилося, але це було чиєсь реальне майбутнє. У цей час я дізналася, що режисер відпочивав в Італії зі своєю родиною та родиною одного з виконавчих продюсерів. Вони чудово проводили час в Італії, а геро_їня їхнього фільму спала в кущах. Після цього я звільнилась».

Однією з умов дозволу знімати життя М. була обіцянка її батькам не викликати ані поліцію, ані соціальних робітни_ць. Усе літо й частину осені {до й під час зйомок} семирічна М. жила на вулиці разом із алкозалежними батьками під пильним наглядом кіноока. За кілька років, уже після того як режисерка поїхала, стало відомо, що дівчинка живе та жебракує на вулиці вже сама, без батьків.
⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅
Заведено вважати, що невтручання знімальною групою в те, що розгортається перед камерою, сприяє передачі «справжньої інтимності».

О: «Після того як я звільнилась, я поговорила з героїнею, яка пішла з проєкту, і вона розповіла мені, чому це сталося. Одного разу під час зйомок вона була в одній кімнаті з іншим героєм, який любив займати багато місця... і режисери попросили їх відтворити сцену, яка, по суті, була суперечкою... Той чоловік поводився надзвичайно агресивно щодо неї, а режисери просто продовжували знімати, поки вона сиділа разом із ним у замкненій кімнаті сильно налякана. У той час вони сказали мені, що до кімнати не можна заходити, бо вони там знімають інтимні портрети».

Мати М. карає її за незначну дитячу провинність. Один за одним на голову дівчинки сиплються стусани, які не виглядають у кадрі ані як виховний акт, ані як материнське застереження. Режисерка довго та мовчки фіксує на камеру фізичне насильство над дитиною.
З інтерв’ю з режисеркою: «Багато хто мені дорікає: "Як ти могла знімати, як дівчинку б’ють, і нічого не зробити?"… У мене навіть думки не було втрутитись. Навіть коли С. пішла вішатися… М. кричала: «Рятуйте, кличте на допомогу!» Вона ж це мені кричала, а я навіть не сіпнулася. По-перше, знала, що С. не повіситься, – такі сцени постійно відбувалися. По-друге, моє завдання – знімати. У душі, звісно, ​​все перевертається. З одного боку, радієш, що в камері розгортається кіно, з іншого, – переживаєш за дівчинку. І ось ці дві думки твої постійно турбують душу. Я знайшла себе, я обрала своє – і це кіно. Або тоді треба йти до волонтерів, допомагати людям — це інша професія. Кожен режисер має свої межі – те, що він не може зняти. Для когось це смерть, але з нею я поки що не стикалася, тому не знаю. Свій кордон я знайшла – це приниження. У [цьому та ще одному] фільмі, коли були сцени, принизливі для геро_їні, я їх не вставляла. Там, де мама била дівчинку, не було приниження – це виховний процес, мене в дитинстві теж били, це нормально. Але був один момент, коли С. зі своєю подружкою пили, а потім почали лаятись, і пацани ще розпалювали вогонь: «Давайте, давайте». Я навіть знімати не стала, просто розняла їх. У цій сцені важливого для фільму нічого не відбувалося, просто була тупа п’янка, навіть принизлива. Я своїх герої_нь оберігаю».
⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱ⋅.˳˳.⋅ॱ˙˙ॱᐧ.˳˳.⋅
Заведено вважати, що герої_ні документального кіно не повинні втручатися в монтаж стрічок, оскільки це авторський привілей. Останнім часом це твердження все частіше підважується, і практика затвердження монтажу разом із, принаймні, ключовими геро_їнями стрічки стає більш поширеною. Принаймні, на позір.

П: «У нас була низка зауважень щодо монтажу – ми хотіли, щоб деякі речі були видалені з фільму. Але їх не врахували. Нас запевнили, що все приберуть, але цього не було зроблено. Більше того, [продюсери] надіслали мені фільм так пізно, що я вже не міг нічого змінити. Вони зробили це навмисно. Мені прислали фільм уже після того, як відправили його на фестиваль. А це було найважливіше для мене – побачити фільм завчасно».

К: «Найбільше мене засмутила така ситуація. Ми з моєю колишньою дівчиною сильно посварилися, кричали одна на одну. Очевидно, ми не знали, що нас знімають. Ми були дуже обдовбані, і вони [знімальна група] це знали. В якийсь момент ми відійшли з поля зору камери. Нас не мали би знімати в той час, але на нас лишились ввімкнені мікрофони. Під час тієї сварки я говорила жахливі речі, і я не хочу, щоби хтось бачив мене з цього боку. Окрім того, під час сварки я згадала, що моя колишня дівчина передознулась, і я навіть не знаю, чи їй було би ок, щоби про це дізналися. Коли мені надіслали сцени зі мною, які вони хотіли включити до фільму {до речі, вони надіслали мені не все}, я чітко сказала їм, що не хочу, щоб це було у фільмі. На що вони відповіли, що приберуть у сцені звук. Звук-то вони прибрали, але додали англійські субтитри, і кожне грьобане слово там є!»

[1] Ці три фільми були сумарно показані на таких кінофестивалях: Artdocfest, Berlinale, CPH:DOX, DOK Leipzig, Dokufest, Docudays UA, HotDocs, Ji.hlava, IDFA, Locarno, Munich IFF, Open City Doc, RIGA IFF, Sheffield Doc/Fest, Sarajevo FF та десятках інших.